Новости Город

«Я б назвав цю війну підлою…»

Ольга Савченко

  • 0
  • 138

Ось уже 4-й рік на Донбасі йдуть бойові дії. По-різному їх  називають: і зона АТО, і гібридна війна, і неоголошена. Та назва цих дій проста – це війна, яка вже стільки горя принесла в українські родини. Втім, українські бійці стоять тут на смерть і готові стояти до Перемоги, незважаючи на постійні ворожі обстріли, на втрати друзів і товаришів, холод і спеку, навіть  на байдужість співгромадян.

Напередодні Дня Збройних сил України ми поспілкувалися з одним із військових, який у свій 31 знає про війну не з огляду теленовин, а якою вона є насправді. Віталій Васильович Вовнянко - начальник радіостанції Центру зв’язку командного пункту польового вузла зв’язку 72-ї окремої механізованої бригади  ім. Чорних запорожців. Під час бойових дій отримав мінно-вибухову травму. Та нині сержант Вовнянко продовжує службу за контрактом. Він вірить, що Перемога не за горами, бо нині Збройні сили України – це сильна армія і сильні духом хлопці, які навчилися воювати, захищаючи свою землю від ворога.

Віталій Вовнянко народився в 1986 р. в  смт Ладан на Чернігівщині. Там пройшло його дитинство, там закінчив гімназію. Хлопець добре вчився, та, на жаль, не вступив до вишу. Пішов навчатися до професійно-технічного ліцею. Здобув професію муляра. Згодом був призваний на  військову строкову службу. Після демобілізації у 2005 тривалий час  не міг знайти роботу. Допоміг випадок: його знайомий служив за контрактом, і Віталій вирішив спробувати свої сили. У 2006 р. підписав контракт з 72-ю бригадою  і розпочав службу на посаді кулеметника. Восени 2006 рядового Вовнянка відправили на навчання  у Десну. Так розпочалася  його військова кар’єра.  Спочатку став командиром механізованого відділення розвідувального взводу 1-го батальйону, потім заступником командира взводу, сержантом з матеріального забезпечення. У  березні 2014 р., коли «заходили в зону АТО», перебував на посаді сержанта.

З Бойового у бойове хрещення  

Після анексії Криму  було зрозуміло, що зі східним сусідом доведеться битися.  «1 березня 2014 нам оголосили бойову тривогу, почали видавати бойове спорядження, боєприпаси і готувати техніку до виїзду, - згадує Віталій. - Тоді ми ще не розуміли, що відбувається, нам було весело, ми жартували. А 8 березня повантажили бойові машини на ешелон і вирушили на Житомирський полігон, далі до Дніпра, через тиждень - на Запоріжжя, там розвантажилися  і своїм ходом вирушили в район виконання бойових завдань», - розповідає Віталій. Перший населений пункт, звідки й почалося бойове хрещення 1-го батальйону бригади, в якому служив Віталій, -  с. Бойове Донецької області, згодом с. Ялта, неподалік Маріуполя.  Місто знаходиться на березі Азовського моря, і «задача військових - охороняти узбережжя від висадки російського десанту». Більш-менш мирно було до 8 травня 2014 р. А 9 травня почався жах. Другий батальйон 72-ї вже стояв на блокпостах біля Маріуполя, і коли 9 травня почалися заворушення та спроба захоплення  сепаратистами Маріуполя, другий батальйон зняли з блок-постів і відправили на оборону міста, «1-й  заступив на їхнє місце».

«Коли  2-й батальйон, відстоявши Маріуполь, повернувся  на блок-пости, - каже Віталій, - нас  перевели ближче до Волновахи, а далі у Луганську область. 1-му батальйону була поставлена задача звільнити прикордонний пункт пропуску «Червонопартизанське»,  що на кордоні з Росією. Свою задачу ми виконали  і утримували його десь з місяць. Та приблизно з середини липня 2014 почалися масові артилерійські обстріли. Працювала суто артилерія. Гатили з усіх боків: з Росії, з захоплених сепаратистами територій. Поливали з «Градів», гранатометів, самохідної артилерії. Ми опинилися в оточенні. З’явилося багато поранених.

- Спроба розірвати кільце і вивести вас із оточення робилася?

- Так, наші хлопці п’ять разів атакували сепаратистів, та ніяк не могли прорватися  до нас. Тоді я жартома висловився, що, аби залишитися всім живими, треба вийти через Росію. Іншого шляху не було. Коли наш командир роти повернувся з термінової наради, то, звертаючись до мене, сказав: «Віталік, твоє пророцтво збулося». Нам пощастило, бо на кордоні з боку Росії (пункт пропуску «Гуково») чергували представники  групи ОБСЄ. Це нас і врятувало… 8 серпня ми  повернулися  в Білу Церкву. Наскільки я розумію, Генштаб тоді прийняв рішення  всіх військовослужбовців, які служили в 1-му батальйоні і перейшли кордон Росії, перевести в іншу бригаду. Нас відпустили на 10 днів у відпустку, згодом відправили в Новоград-Волинський. Ми прибули в частину, а ввечері нам повідомили, щоб вранці ми прибули на місце дислокації 72-ї бригади… Вночі, своїм ходом, ми добралися до Білої Церкви.

- А поранення отримали, коли були в оточенні?

Трохи раніше. Став помічати, що почала  дуже боліти голова. Коли військові лікарі оглянули, то  встановили діагноз: мінно-вибухова травма. Направили в шпиталь. Діагноз підтвердився.  Почалося піврічне лікування по шпиталях: Дніпро, Біла Церква, Ірпінь, Одеса. Після реабілітації лікарі надали рекомендацію «проводити службу в спокійних умовах». Служив у Білій Церкві, потім у Волновасі, та після чергових проблем, за рекомендацією лікарів («без великих фізичних та психічних навантажень»), мене призначили на посаду начальника радіостанції на командному пункті бригади. З того часу я  в зоні АТО, але не на передній лінії. З березня 2015 року служу на цій посаді. 

-Ви своїми очима бачили, якою є війна насправді…

Будь-яка війна – це жахіття. Та цю я би назвав підлою. Ніяких виправдань для нашого сусіда, Росії, немає. Поступають дуже підло. Приведу такий приклад. Коли ми перейшли кордон і перебували в наметовому містечку, поруч розмістилося наметове містечко для біженців, це  було наше місцеве населення. Ми з ними не зустрічалися і не говорили. Та добре бачили, що відбувається: як для російських ЗМІ «робилася постановка» артобстрілу начебто з боку ЗСУ, як жінка з дитиною розповідала, як вони тікали від українських ЗС. Все це робилося при нас, показово.

- А в який бік сьогодні дивиться місцеве населення Донбасу?  Чи навчило це їх чомусь?

- Різні населені пункти по-різному сприймають нашу присутність. Для прикладу, Волноваха досить патріотична. Там люди все чудово розуміють, хоч і не без таких, хто просить поїсти: даємо банку тушонки, а перейде за периметр - вже ми погані. Авдіївка. Навіть зараз тут дуже патріотично налаштовані люди. А от у Костянтинівці (60 км від Авдіївки) зовсім інша ситуація. Значна частина населення дивиться  в бік Росії.

- Хто ваша сім’я?

- Мою дружину звати Алла, сина  Владислав, ходить до  3-го класу ЗОШ № 23. Житло винаймаємо.   

- Своє майбутнє бачите у війську?

-  Так. Чимало позитивних змін відбувається нині в армії. Гадаю, що незабаром сержантський склад війська стане основою армійських частин, як це відбувається в інших арміях світу.

- Ми вітаємо вас, Віталію, і весь особовий склад 72-ї ОМБ  з Днем Збройних сил України! Ми кажемо вам «Дякуємо!» за те, що не допустили війни тут, що ми можемо мирно говорити отак з вами і просто жити. Бажаємо вам, вашій родині, всім військовослужбовцям 72-ї ОМБ здоров’я та Перемоги.

- Дякую всім.

 

Надя Кащук

Рубрика: Город
Комментарии
0
Чтобы добавить свой комментарий авторизуйтесь
Другие Новости

Афиша событий Белой Церкви

Новости Самые
Читаемые
Обсуждаемые
за Неделю
за Месяц
за Год

Видеосюжеты

Фоторепортажи

Что комментируют?

Объем цистерны в машине около 2000 литров. Расход воды - 30-40 в секунду (максимальный). Весь объем воды расходуется за промежуток от 3 до 7 минут. 300 литров не хватило бы и на минуту тушения.
9 Февраля 2019 15:38 | Kate Titarenko
У садочках Кропивницького скасували пільгу на харчування дітей учасників АТО http://www.kypur.net/u-sadochkah-kropyvnytskogo-skasuvaly-pilgu-na-harchuvannya-ditej-uchasnykiv-ato/ У Кропивницькому мітингували через скасування у садочках пільг для дітей учасників АТО. ФОТО http://www.kypur.net/u-kropyvnytskomu-mitynguvaly-cherez-skasuvannya-u-sadochkah-pilg-dlya-ditej-uchasnykiv-ato-foto/
9 Января 2019 12:03 | Оля Кузьменко
Навіщо брехати? Чи на брехні будується все в цьому світі? Чотири пожежні машини, з яких в одній було 300 л води? Навіщо їхати, або вже якщо прийняли виклик, то мабуть мусять бути підготовлені до врятування не тільки життя, а й майна людей. Чи в Україні всі живуть за принципом: не моє, то хай горить. Такого й ворогу не побажаєш. В один момент зруйнувалось все, не тільки втратили все що було, але й всі спогади. Не залишилось нічого, навіть жодних документів. А все через халатність «рятувальників», тобто відсутність води в машинах.
18 Декабря 2018 01:07 | Polina Makovetska